Ольга Бальмен


У нас було три тижні до Нового року. Два – до затвердження річного плану. І одна його стратегічно важлива фраза, яка вже невдовзі почала змінювати усю цю зашкарублу десятками років «до» систему пасажирських перевезень, столичних магістралей із новим диханням:

- Треба зробити масштабну трансформацію.

- Заліза? Чи мозку? – Пошуткувала я.

- Усього.

І ми почали. Кілька цілодобових робочих – і ми розробили довгостроковий стратегічний план розвитку компанії (2019 – 2020 – 2030 роки) як всередині, так і назовні. Прописаний буквально кожен день року.

Зізнаюся, нам і сьогодні доводиться йти, як у пеклі, через сотні перепонів на день. Черчилль у таких випадках порадив би йти, не зупиняючись. Егеж.
Так і робимо: від тисяч людей, які звикли до старої системи і їм було лінь ворушитися, від техніки, яка об’єктивно, чорт забирай, вже просто втомилася, їй була потрібна нова зміна, догляд майстерних рук і просто любов працівників до своєї буденної роботи. Нас штормило від особистих розчарувань «та пішло воно все!» до нових звершень «ну нарешті ж, нам це вдалося!».

Попередні роки роботи на всіх топ-телеканалах країни разом узяті мені видалися геть нудними на фоні цього екшену, - якось спало таке на думку. У перший день знайомства він пообіцяв, що сумно не буде. Він дотримав слова.
Із першого дня цього року ми заговорили англійською. Це його наказ. Це його картина світу: не кажи, що ми йдемо до Європи, ми і є Європа, просто йди і працюй над собою-європейцем, і крапка.

Ми визнали свої сильні й слабкі місця, реально визначили мінуси, розробили план, як змінити їх на плюси. Тривають переговори і підписання угод на поставки нових машин до столичних парків. Усе - по мірі сил, як казав Сократ. Трансформували лого, визначилися у позиціюванні на 10 років уперед й унікальній стилістиці, задекларували свої цінності, дописуємо разом книгу корпоративної культури і створили цей сайт, від якого, до речі, нас відмовляли самі розробники, кажучи: «Ну куди вам такий, ви ж не крута приватна компанія, а так – якесь там комунальне підприємство...» Нас нудило. Ми втрачали час на те, щоб трансформувати мозок і їм.

Тепер це наш корпоративний жарт: «Якщо у вас психологічна травма від словосполучення «комунальне підприємство» - називайте нас AppleProduction чи GoogleCorporation, як заманеться, але мершій працювати, або ми розриваємо договір і шукаємо сучасних й притомних». Спрацювало.
Хтось пішов, проте найкращі залишилися. Тепер вони наші друзі. Ми на одній хвилі. Ми знаємо, куди йдемо.

Київпастрансформер – як alter ego кожного з нас, від генерального директора, молодого й амбітного креатора, який насмілився зібрати команду однодумців, незашорених старою системою, об’єднати їх авторською ідеєю масштабних і глибинних змін під кодовою назвою #kyivpastransformation, і до кожної окремо взятої особистості, яка долучилася до розробки проекту трансформації компанії й на своєму рівні майстерності вдихнула у неї свіжість думок і швидкість цифрової епохи.

Для мене це завжди більше, ніж робота. Завжди більше, ніж колеги. Я називаю їх командою Київпастрансформерів.

Найскладнішим було трансформувати не залізо, а мозок: при чому - собі й іншим. З однієї сторони твій запал і досвід стає життєво необхідний тим, хто поряд, хто повірив у справу, побачив і роздивився плюси й ризики трансформації найбільшого муніципального транспортного підприємства України мало не під мікроскопом. З іншої – величезний супротив тих, кому це різко стало невигідним, тим, кому це перекрило звичний спосіб життя, устрою, існування в багаторічній машині-системі. Почали надходити дзвінки й смс вдень і вночі з відкритими погрозами. Ні, не від чужих, від «своїх»... Найцікавіше, що орієнтуючись, зокрема, і на ці тригери, ми почали застосовувати нові підходи в управлінні й вибудовувати абсолютно унікальний механізм перетворень. Погрози припинилися.

Це був виклик – просто залишитися. Якби зараз мені знову запропонували повторити цей трюк отак з нуля – я б сказала: «Та ні за що!» Але рік по тому ми з командою іноді зупиняємося, щоб перевести подих, дивимося один на одного і на своє творіння – Київпастрансформера – і самі собі не віримо – цей шлях пеклом успішно пройдено. Багато з наших цілей вже досягнуто, фундамент закладено, найцікавіше – відбувається просто зараз і на наших очах, усе за планом, багато чого – ще попереду, ми - геть втомлені, але щасливі, це факт.

Надихає – індивідуальність. Мені на таких щастить. Натовп виснажує енергетично. У цій шаленій світовій ентропії надзвичайно важливо уміти відмикатися від масового, вміти залишатися наодинці, ставити на паузу процеси і навіть людей довкола, якщо це порушує особисті межі.

Мрію про зустріч і бесіду off-the-record зі своєю улюбленою поетесою Ліною Костенко. Мрію нарешті вимкнути соцмережі, телефон - і полетіти в саме серце всесвітньо відомої корпорації The Walt Disney Company. Ні – не за тим, щоб погасати на місцевих атракціонах (екстриму й адреналіну мені вистачає й у нашій українській буденності). За тим, щоб побути всередині унікального виробництва. Так, я фанат Disney з дитинства. Коли реалізація якоїсь ідеї спадає в той етап, де опускаються руки й крила, і вже думаєш кинути справу, - просто нагадую собі його слова: «Завжди пам’ятайте, що все починалося з миші…» і те, чим є сьогодні його ідея, – справжньою мультимедійною імперією. До речі, слово Disney і нині - номер один у пошуку Google. Фактично ми вже живемо на межі світів – реального й віртуального, на межі епох і на межі людських зусиль.

Мені здається, ми ще встигнемо побачити цифровий простір майбутнього. Я це називаю Touch Screen House – або просто «тачскрін-вишка», коли від фундаменту й до останнього поверху буде сконструйована височенна будівля - суцільно оснащена сенсорними екранами, як всередині, так і назовні, інтер’єр та фасад – усе: від стелі, стін й підлоги на 360 градусів на кожному поверсі із можливістю коннекту людини з цим сенсорним простором в масштабі як окремої локації, так і всієї багатоповерхівки. Сьогодні це здається ще надреальністю - шалені інвестиції, крейзі-можливості для користувачів і власників. Але побачимо, що буде завтра…